Службовий обов´язок юриста

Юридичні джерела розрізняють  морально-професійний, формально-службовий та деякі інші види обов´язку. Між ними є чимало спільного й відмінного. Зупинимося на останньому. Для цього спочатку дамо визначення зазначених видів обов´язку юриста.
Так, під національним обов´язком розуміється необхідність та готовність юриста охороняти та захищати принципи буття української нації у процесі правової діяльності.
Суспільний обов´язок - це необхідність та готовність юриста обстоювати суспільні інтереси в ім´я нормальної життєдіяльності громадян.
Державний обов´язок - це необхідність та готовність юристів як представників державних органів виконавчої й судової влади охороняти та захищати інтереси держави у своїй юридичній діяльності.
Громадський обов´язок передбачає певні необхідні дії, покладені на юриста як члена відповідної громадської організації. Моральний обов´язок юриста як впровадження у практику реалізації юридичних норм певних моральних вимог.
Духовним обов´язком юриста можна вважати необхідність постійного удосконалення професійної підготовки, формування усталених гуманістично-ціннісних орієнтацій, культури, що сприяє адекватному виконанню службової діяльності.
Професійний обов´язок юриста - це його потреба та готовність працювати у судових та правоохоронних органах, виконувати завдання, поставлені перед юридичними службами (об´єктивний аспект), глибоке усвідомлення необхідності професійних дій для захисту законних прав та свобод громадян (суб´єктивний аспект).
Службовий обов´язок юриста - це потреба та його готовність виконувати дії, зумовлені службовим становищем юриста.

Функціональний обов´язок юриста - це потреба виконання ним постійного конкретного завдання (функції), яке визначається з часу призначення на посаду.
Звичайно, існують й інші види обов´язку юриста, зумовлені його соціальним призначенням у суспільстві.
За практичною значущістю перелічені вище обов´язки юриста умовно можна згрупувати таким чином:
- група обов´язків соціально-державного характеру (національний, суспільний, державний, громадський);
- група обов´язків професійно-юридичного характеру (професійний, юридичний, службовий, функціональний);
- група обов´язків духовно-морального характеру (духовний, моральний, особистий).
Перша група включає обов´язки, виконання яких вимагає від юриста держава. Вони є обов´язковими і гарантуються чи забезпечуються державою. Наприклад, виконання національного і суспільного обов´язків вимагає від юриста захисту нації і суспільства, збереження набутих культурних цінностей народу, національного духу права тощо. Йдеться про правовий захист, оскільки часто цього вимагає ситуація. Проте національний обов´язок може зазнавати переслідування з боку держави, наприклад, у час панування тоталітарного режиму. Можливі випадки, коли держава зобов´язує діяти всупереч інтересам народу. Наприклад, у західних областях України в період пробудження демократії (1988-1990 рр.) професійна пасивність юристів розцінювалася партійними і радянськими органами як антисуспільні дії. Часто на діяльності юриста позначається імператив громадського обов´язку. Різні добровільні об´єднання, асоціації вимагають вживати певних заходів, зокрема щодо забезпечення охорони громадського порядку.
Друга група обов´язків юриста відповідає специфіці його професійної діяльності. Часто професійний обов´язок юриста збігається з юридичним, особливо у тих випадках, коли працівник не перебуває на службі або ще не працевлаштований. Так, виконуючи професійний обов´язок, він зобов´язаний реагувати на правопорушення (це може бути профілактична бесіда з правопорушником, різноманітні консультації чи рекомендації тощо), а юридичний обов´язок у цьому випадку змусив би юриста вдатися до конкретних санкцій.

Службовий обов´язок юриста — це передбачена нормативно-правовими актами необхідність виконувати певні дії, зумовлені його службовим становищем у державних, громадських або приватних організаціях. Службовий обов´язок є тим, до чого зобов´язує служба.
Тобто у період перебування на роботі у юриста виникає вже не професійний чи юридичний, а насамперед службовий обов´язок. Різновидом службового є функціональний обов´язок. Останній виникає у процесі виконання конкретних функцій, яких безліч у юридичній діяльності. Переважно функціональні обов´язки визначаються для кожного юриста зокрема. Як правило, не допускається, щоб юрист виконував невластиві йому функції. У протилежному випадку можливе притягнення його до відповідальності.

Як отримати компенсацію від Укравтодору?

Прийшла весна і разом з підсніжниками до нас прийшли проблеми на дорогах. Ні для кого не секрет, що українські автошляхи і в теплу пору року знаходяться не в найкращому стані, а от навесні проїхати без втрат можливо лише на військовій техніці. Тому авторським колективом юристів сайту radniki.at.ua була підготовлена стаття, яка роз'яснить тонкощі боротьби за компенсацію від КП "Укравтодор" за неналежний стан автошляхів України, що завдали шкоди Вашому авто...

Адвокати нашої КомпаніЇ

Адвокат - професійний юрист, покликаний своєю діяльністю неухильно дотримуватись Конституції та законодавства України. Адвокат повинен сприяти захисту прав і свобод, представляти інтереси громадян України, юридичних осіб, надавати їм юридичну допомогу. Адвокат повинен давати, у межах своєї компетенції, консультації та роз'яснення, юридичні висновки, складати заяви, скарги та інші документи правового характеру, сприяти правовими способом здійсненню підприємницької діяльності. Адвокат повинен володіти глибокими знаннями не тільки в межах юриспруденції, бути тонким психологом, мати хорошу мову, неухильно дотримуватись адвокатської етики та професійного призначення - захищати не злочин, а людину.      У межах дотримання принципу законності, наші адвокати у своїй професійній діяльності віддають пріоритет інтересам Клієнтів перед інтересами колег, партнерів та інших осіб. У в своїй професійній діяльності адвокати не вдаються до засобів та методів, які суперечать чинному законодавству, наші адвокати не допускають компромісів з метою догодити суду, іншим державним органам або третім особам, якщо такі компроміси мають розбіжності з законними інтересами Клієнтів і перешкоджають належному наданню юридичних послуг. Дотримуючись принципу законності, наші адвокати водночас є наполегливими і принциповими у відстоюванні прав Клієнтів. Пропонуємо різноманітну гаму юридичних послуг в особі адвокатів з глибокими знанням українського та міжнародного права. Наші адвокати співпрацюють з державними органами та установами України, а також ми розвиваємо постійні робочі відносини з закордонними юридичними фірмами.      Наші адвокати поєднують в собі наукові знання й досвід юристів-практиків, які працювали в державному апараті, а також адвокатів, що мають значний досвід роботи у сфері приватної практики. Адвокати нашої компанії мають великий досвід ведення найрізноманітніших судових справ в українських судах, а також в іноземній і міжнародній судовій інституціях. У своїй роботі наші адвокати прагнуть не стільки розробляти для клієнта шляхи вирішення проблем, скільки брати на себе відповідальність у самому вирішенні цих проблем, що і відрізняє нас від інших юридичних та консалтингових фірм.      Адвокати нашої компанії нададуть наступні види юридичних послуг: юридичні послуги з питань господарського, податкового, земельного, авторського права, а також, іноземних інвестицій; юридичні послуги по цивільних справах та супровід (представлення) в судах; юридичну допомогу та юридичні консультації під час створення різних підприємств, господарських товариств; юридичну допомогу під час укладання договорів (контрактів), а також, їх супровід; юридичну допомогу під час укладання та виконання кредитних договорів, захист інтересів банків та позичальників; захист та представництво інтересів суб'єктів підприємницької діяльності в судах, господарських судах, а також в органах державної влади та управління; рішення спорів з органами податкової та митної служб; юридичну допомогу адвоката в складанні різних правових документів, скарг та заяв; юридичний супровід суб'єктів підприємницької діяльності.      Ми гарантуємо чесність у відносинах з клієнтом, високу якість в обслуговуванні та добросовісність у виконанні роботи.

ІНТЕРПЕРСОНАЛЬНІ КОЛІЗІЇ У МІЖНАРОДНОМУ ПРИВАТНОМУ ПРАВІ: З’ЯСУВАННЯ ЇХ СУТНОСТІ ТА СПОСОБУ ВИРІШЕННЯ ВІДПОВІДНО ДО НАЦІОНАЛЬНОГО ЗАКОНОДАВСТВА

Наявність колізій у міжнародному  приватному праві є абсолютно закономірним і об’єктивно обумовленим явищем. Оскільки, специфіка суспільних відносин, що складають її предмет, зокрема їх так звана ускладненість іноземним елементом, а також неможливість їх абсолютного врегулювання відповідно до вимог міжнародної і водночас національних правових систем, очікувано втілюється у колізіях міжнародного права. Варто зазначити, що останнім часом спостерігається тенденція до загострення проблемних питань цих колізій, через що у міжнародному праві почали виділяти окремий інститут колізійних норм.

Трудове право

Трудовое право является одной из важнейших отраслей российского права. Из

общей теории государства и права известно, что  отрасли права отличаются друг
от друга предметом и методом, которые определяют самостоятельность каждой из
них.
Предмет любой отрасли права составляют однородные общественные отношения,
которые регулируются нормами данной отрасли права. Метод же показывает, как и
какими правовыми приемами, средствами осуществляется регулирование
общественных отношений.
В трудовом праве эти общие положения о предмете и методе  отрасли права
конкретизируются. 
Многообразная деятельность профессиональных союзов требует определенной
системы гарантий, позволяющих им реально использовать имеющиеся возможности
для защиты прав и интересов работников, а также для нормального
функционирования собственных профсоюзных организаций.
Федеральный закон "О профессиональных союзах, их правах и гарантиях
деятельности" закрепил такую систему, включив в нее следующие виды гарантий:
а) гарантии имущественных прав и защиты  прав собственности профсоюзов; б)
гарантии работникам, входящим  в состав профсоюзных органов и не
освобожденным от основной работы; в) гарантии профсоюзным работникам,
освобожденным от основной работы вследствие избрания (делегирования) на
выборные должности в профсоюзные органы; г) гарантии права на труд
работникам, являвшимся членами профсоюзных органов; д) обязанности
работодателя по созданию условий для осуществления деятельности профсоюзов.
Рассмотрим названные гарантии более детально.
Гарантии для работников, входящих в состав профсоюзных органов и не
освобожденных от своей основной работы, предусматривают невозможность
наложения на них дисциплинарного взыскания без предварительного согласия того
профсоюзного органа, членами которого они являются, на руководителей
профсоюзных органов в подразделениях организации (независимо от форм
собственности) — без предварительного согласия соответствующего профсоюзного
органа всей организации, а на руководителей профсоюзных органов в организации
и профорганизаторов (профгрупоргов) — органа соответствующего объединения
(ассоциации) профсоюзов. Без предварительного согласия профсоюзного органа,
членами которого являются указанные профсоюзные работники, они не могут быть
переведены на другую работу по инициативе администрации.
     Защита прав профсоюзов и ответственность за их нарушения
Действующее российское законодательство не только устанавливает разнообразные
права профсоюзов (о чем говорилось выше), но и предусматривает правовые
средства их защиты. К числу названных средств относится гарантированная
законом судебная защита прав профсоюзов. Дела о нарушениях этих прав
рассматриваются судом по заявлению прокурора либо по истовому заявлению или
жалобе соответствующего органа профсоюза, первичной профсоюзной организации.
За нарушение законодательства о профсоюзах должностные лица государственных
органов, органов местного самоуправления, работодатели, должностные лица их
объединений (союзов, ассоциаций) несут дисциплинарную, административную,
уголовную ответственность в соответствии с федеральными законами.
Наиболее широко применяемая дисциплинарная ответственность, которая
предусмотрена как нормами КЗоТ РФ (ст. 135), так и Федеральным  законом "О
профессиональных союзах, их правах и гарантиях деятельности" (п. 2 ст. 30),
позволяет применять к нарушителям  следующие виды дисциплинарных взысканий:
замечание, выговор, строгий выговор, увольнение.
Новый Уголовный кодекс Российской Федерации, вступивший в силу с 1 января
1997 г., предусматривает уголовную ответственность за деяния, которые могут
воспрепятствовать законной деятельности профсоюзов (ст. 136).
                 8.Правоотношение в сфере трудового права                 
Трудовые и иные правоотношения — результат воздействия норм трудового права
на отношения субъектов в сфере применения труда. Нормы трудового права
способны порождать юридическую связь между субъектами, то есть сами
правоотношения, если субъекты совершают юридически значимое волевое действие
— юридический акт, являющийся основанием возникновения правоотношения.
Основанием возникновения трудового правоотношения является такой юридический
акт, как трудовой договор, заключаемый между работником и работодателем.
Трудовые правоотношения являются центральным (основным) элементом системы и
определяют характер иных правоотношений, тесно с ними связанных, которые
выступают как производные от них и играют применительно к ним служебную роль.
Следовательно, общественные отношения, регулируемые отраслью трудового права,
можно рассматривать как систему, то есть совокупность правоотношений,
объединенных общей (единой) целью? где каждое правоотношение является
элементом системы. Указанные отношения возникают в связи с трудом работников
у работодателей, что и объединяет эти отношения, как и их регулирование
нормами трудового законодательства.
При определяющей роли трудовых правоотношений всем правоотношениям как
элементам единой системы свойственны общие черты. Вместе с тем они
различаются по субъектам и содержанию, основаниям возникновения (изменения и
прекращения), характеру прав и обязанностей. Лучше всего это различие
проявляется при рассмотрении каждого из указанных правоотношений системы в


отдельности.

Цивільно-правова охорона недоторканності і таємниці особистого життя громадян

Охорона недоторканності особистого життя. Право на недоторканність житла - особисте немайнове право громадянина, покликане забезпечити охорону одного з найважливіших елементів його особистого життя. Юридичні кордону даного елемента особистому житті визначаються наявними на законних підставах у громадянина житлом *. Даним обставиною визначається тісний зв'язок права на недоторканність житла з правом на житло. Однак при зовнішній схожості це різні права, що вимагають різних засобів регулювання.

Право на недоторканність житла не знайшло поки відображення в цивільному законі, що не применшує його значення. Як і інші особисті немайнові права, воно носить абсолютний характер і виражається в можливості уповноваженої особи визначати умови доступу в належне йому на законній підставі житло, вимагати усунення будь-яких обставин, що порушують недоторканність його житла.

Разом з тим, якщо громадянину в результаті порушення зазначеного права заподіяно майнову шкоду, він має право вимагати його відшкодування.

Законом можуть передбачатися випадки, коли на отримання доступу до житла громадянина не потрібна його згода. Так, кримінально-процес-суального законодавством визначається порядок доступу до житла громадян у зв'язку з обшуком, адміністративним законодавством регулюються випадки такого доступу в житло при виникненні аварійних ситуацій (пожежа, аварії електро-, тепло-і газових мереж тощо). Проте представники відповідних органів і організацій зобов'язані строго і ретельно дотримуватися вимог, що пред'являються законодавством до підстав, умов та порядку отримання доступу в житло громадянина без його згоди. Порушення названих вимог повинно служити підставою для застосування до порушників відповідних заходів захисту.

Право на недоторканність особистої документації - одне з небагатьох особистих немайнових прав громадян, що забезпечують недоторканність їх особистого життя, яке знайшло відображення в цивільному законі (ст. 491 ГК Казахстану, ст. 540 ГК Узбекистану).

Це право визначається як можливість уповноваженої особи надавати за своїм розсудом право на опублікування, відтворення або поширення відомостей, що містяться в його особистому документації (листах, щоденниках, записках і т.д.). За характером право на недоторканність особистої документації є абсолютним, тому невизначене коло зобов'язаних осіб повинен утримуватися від дій, що порушують розглядається право. Після смерті громадянина, якому належала документація, дане право переходить до його найближчим родичам (дітям, батькам, пережив дружину).

- Див: Красавчиков а Л.О. Особисте життя громадян під охороною закону. С. 61.

Як і у випадку з правом на зображення, віднесення права на недоторканність особистої документації до розд. IV ГК "Авторське право" пояснюється відсутністю у цивільному законі цілісного регулювання особистих немайнових прав громадян, а також деякими елементами зовнішньої схожості та термінології. Насправді авторське право починає діяти, коли особиста документація публікується або поширюється іншим способом за згодою громадянина. Але в цьому випадку не виникає і питання про порушення права на недоторканність особистої документації.

Охорона таємниці особистого життя. Ніяка автономія особистості від держави, суспільства або якоїсь соціальної групи неможлива, якщо громадянинові не гарантується таємниця ряду сторін його особистого життя. Закон покликаний закріпити найбільш важливі гарантії таємниці особистого життя і визначити межі проникнення в неї з боку інших осіб.

Законодавство трактує таємницю як певного роду відомості, розголошення (передача, витік) яких може завдати шкоди інтересам її власника. Таємницю особистого життя можна визначити як відомості (інформацію) про різні сторони індивідуальної життєдіяльності людини, розголошення (передача, витік) яких може завдати шкоди громадянинові.

Таємниця особистого життя охоплює різні сторони індивідуальної життєдіяльності людини (інтимні сторони, звички і нахили, здоров'я, фізичні та фізіологічні особливості, засоби особистого спілкування, здійснюються людиною юридично значимі дії, фінансові справи тощо

п.). У зв'язку з цим право на таємницю особистого життя включає в себе: таємницю особистої інформації, усиновлення, кореспонденції та телефонно-телеграфних повідомлень, слідчих, нотаріальних дій та інших дій юрисдикційних органів, медичну та адвокатську таємницю.

При всьому різноманітті проявів особистого життя громадян стосовно до охорони таємниці особистого життя всіх їх об'єднує те, що мова йде про інформацію конфіденційного характеру, доступ сторонніх осіб до якої можливий тільки або за згодою громадянина, або в силу прямої вказівки закону без його згоди, але з суворим і ретельним дотриманням підстав, умов та порядку її отримання та використання.

На жаль, право на таємницю особистого життя не відображене у чинному цивільному законі. Подібного роду регулювання у тому чи іншому вигляді є, наприклад, у Чехії (§ 11 ЦК), Угорщини (§ 81 ЦК) та інших країнах.

Право на таємницю особистого життя являє собою абсолютне право, в силу якого власник права вправі вимагати збереження в таємниці інформації, отриманої з його згоди або в силу закону без його згоди, а також припинення її поширення. Пред'явлення уповноваженою особою вимог на захист цього права не перешкоджає можливості вимагати відшкодування збитку, що виник в результаті порушення права на таємницю особистого життя.

377

Дуже важливою проблемою є визначення меж доступу інших осіб (органів, організацій, посадових осіб, громадян) до інформації про особисте життя *. Разом з тим є були ці межі, будь-які порушення закону, що передбачає підстави, умови і порядок доступу до інформації про особисте життя громадян, повинні бути приводом для пред'явлення ними вимог на захист своїх прав.

При розголошенні таємниці особистого життя, доступ до якої був отриманий в силу закону без згоди громадянина, а також коли інформація була отримана за згодою громадянина, але з порушенням професійної таємниці (наприклад, адвокатської), закон повинен передбачати особливі заходи захисту.

Поняття та ознаки юридичної науки

Юриспруденція, або правознавство — спеціалізована галузь знань у сфері суспільствознавства. Якщо суспільствознавство — це наука про суспільство взагалі, то правознавство — система знань у галузі права і держави. Термін «правознавство» тотож­ний терміну «юриспруденція».

Термін «юриспруденція» виник у Стародавньому Римі на­прикінці IV — на початку III століття до н.е. (лат. jurisprudentia — знання права) і зараз вживається у значеннях:

— науки про право і державу, тобто юридичної науки, інакше — теоретичної діяльності у галузі права;

— професійної практичної діяльності юриста (суддя, проку­рор, слідчий, нотаріус, адвокат тощо).

Юридична наука — це система знань про об'єктивні власти­вості права і держави в їх поняттєво-юридичному розумінні та вираженні, про загальні та окремі закономірності виникнення, розвитку та функціонування держави і права в їх структурній багатоманітності.

Основні риси (ознаки) юридичної науки:

1. Суспільна наука, що має прикладний характер. Вона покли­кана обслуговувати потреби громадського життя, юридичної практики, юридичної освіти, забезпечувати юридичних робіт­ників необхідними даними про видання і застосування законів.

2. Наука, що має властивості точних наук. Юридична наука включає в основному конкретні знання, виражені у точних конст­рукціях, співвідношеннях, як і природничі науки. Юриспруден­цію деякою мірою можна порівняти з медичною наукою, яка також поєднує теоретичну і прикладну (практичну) спрямова­ність. Юрист, як і лікар, має справу зі здоров'ям і життям. Діяль­ність юриста стосується «здоров'я» суспільства у цілому, духов­ного життя людини. Юрист проводить профілактичну роботу, «лікує» пороки у суспільному житті, духовному світі людини. У цьому полягає гуманістична спрямованість професій юриста і лікаря, які виникли за стародавніх часів.

3. Наука, що втілює у собі позитивні якості наук про мислення. Вона досліджує питання, пов'язані зі спроможністю відобража­ти об'єктивну дійсність у правових судженнях і поняттях у про­цесі створення і застосування законів (вивчення обставин юри­дичної справи, тлумачення законів і т. і.). Так, скажімо, одна із юридичних дисциплін — криміналістика присвячена специфі­чним питанням людського мислення, застосуванню багатьох спеціальних знань при розслідуванні злочинів.

Отже, юридична наука вбирає в себе якості всіх трьох основ­них галузей людських знань — суспільних наук, природничих наук, наук про мислення.

Головне призначення теоретичної юриспруденції (юридич­ної науки) — бути науковим орієнтиром для практики держав­ного і правового будівництва на підґрунті пізнання і усвідом­лення відповідних суспільних процесів та явищ. Юридична нау­ка в сучасній Україні грунтується на досягненнях і досвіді вітчизняної юриспруденції та юриспруденції інших країн, на ідеях і цінностях прав і свобод людини, панування права і соціально-правової державності.

Об'єкти, предмет, метод, функції юридичної науки

Поняття юридичної науки можна розкрити через розуміння об'єктів, предмета, методу і функцій. Під об'єктами маються на увазі конкретні сфери (сторони) об'єктивної дійсності, під пред­метом науки — певний зріз (частина) об'єкта пізнання.

Об'єктами юридичної науки є держава і право — фактично два об'єкти. Проте юриспруденція, як і кожна наука, має один предмет вивчення.

Вихідним для визначення поняття юриспруденції є право, що включає у себе правове поняття держави. Держава і право пізнаються і досліджуються як складові моменти єдиного об'єкта юридичної науки. В основу їх вивчення покладено один принцип і критерій юридичності, що конкретизується в окремих сфе­рах і напрямках юридичного пізнання держави і права. Ця кон­кретизація присутня в усіх окремих визначеннях і характерис­тиках держави і права, у системі понять юридичної науки в ці­лому та окремих юридичних наук.

Предмет юридичної науки — об'єктивні властивості права і держави в їх поняттєво-юридичному розумінні та вираженні, загальні та окремі закономірності виникнення, розвитку і функ­ціонування держави і права в їх структурній багатоманітності.

Якщо предмет юридичної науки — це поняття права в усіх аспектах його теоретико-пізнавального прояву і вираження, то предмет кожної окремої юридичної науки — якийсь певний еле­мент юридичної дійсності.

Метод юриспруденції являє собою засіб юридичного пізнан­ня, створення та організації юридичного знання. За допомогою юридичного методу предмет юриспруденції конкретизується і оформлюється у відповідну юридичну теорію (юридичну науку) як єдину систему знань про державу і право, висловлену в по­няттях.

Основний метод юридичної науки — філософська діалекти­ка (матеріалістична та ідеалістична).

Функції юридичної науки — основні напрямки розуміння і вираження юридичного знання:

— онтологічна (пізнавальна) — вивчення фундаментальних якостей матерії права, найзагальніших сутнісних явищ і проце­сів у державному житті, відкриття раніше невідомих закономір­ностей буття держави і права;

— евристична — пізнання нового в державно-правовому житті, відкриття раніше невідомих закономірностей буття держави і права;

— прогностична — передбачення розвитку державно-право­вих процесів;

— практично-організаційна — обслуговування практики;

— методологічна — дослідження і розробка засобів вивчення правової дійсності;

— ідеологічна — вплив на розвиток правової культури суспіль­ства і людини;

— політична — допомога у формуванні державно-правової політики, роз'ясненні політичних і законодавчих рішень.

Юриспруденція як система юридичних наук

У системі суспільних наук юридична наука (правознавство) виступає як єдина галузь знань, предметом вивчення якої є дер­жава і право. Ця галузь знань є системою взаємозалежних юри­дичних наук, яка за сферами прояву може бути диференційова­на на цикли наук:

— теоретично-історичні (теорія держави і права, історія дер­жави і права та ін.);

— державознавчі (державне право, адміністративне право та ін.);

— цивілістичні (цивільне право, цивільний процес, господар­ський процес, сімейне право та ін.);

— криміналістичні (кримінальне право, кримінальний про­цес, виправно-трудове право та ін.).

Окреме місце посідають науки, які вивчають такі, що реалі­зують право, відносини між державами — міжнародне право (при­ватне і публічне), а також науки, що вивчають державу і право інших країн.

Кожна з зазначених наук є юридичною, має свої предмет і методи вивчення. Разом вони входять до поняття «юридична наука». Якщо предмет юридичної науки в цілому — це поняття права в усіх аспектах його теоретико-пізнавального прояву і ви­разу, то предмет кожної окремої юридичної науки як складової предмета юридичної науки в цілому — це один з аспектів по­няття права, якась певна сторона юридичної дійсності. Відтак, юридична наука (правознавство) — єдина і водночас диференційо­вана наука.

Держава і право у своєму розвитку впливають на юридичну науку, яка постійно збагачується. З'являються нові або усклад­нюються існуючі правові інститути і явища (іпотека, застава, траст, приватизація, комерціалізація тощо). Виникають нові су­б'єкти права (банки, акціонерні товариства, комерційні струк­тури тощо). Розширюються сфери цивільного обороту. Зроста­ють права громадян. Усе це стимулює появу на дереві юридич­ного знання нових наукових напрямків.

У розвитку юридичного знання момент новизни тісно пов'я­заний із моментом спадкоємності. Нова форма в юриспруденції змінює застарілу. Одночасно утримуються і сприймаються прак­тично і науково значущі результати, які набувають нових влас­тивостей на вищому витку розвитку.

Науково-технічний прогрес, спеціалізація наукового знання, зміна тих чи інших суспільних процесів покликали до життя космічне, атомне, комп'ютерне право. Несприятливе становище з охороною довкілля змусило наукове співтовариство зайнятися розробкою екологічного (природоохоронного) права. Соціально-економічні зміни в суспільстві, пов'язані з розвитком ринкових відносин, призвели до виділення підприємницького (комерційного), податкового, банківського, біржового права.

Юридичну науку як систему юридичних наук можна представи­ти через структуру — внутрішній поділ на основні групи (види) наук, що знаходяться у взаємному зв'язку:

1) теоретико-історичні (теорія держави і права, історія дер­жави і права — загальна і вітчизняна, історія учень про державу і право);

2) галузеві (державне право, цивільне право, кримінальне право, трудове право, сімейне право, адміністративне право, фінансове право, екологічне право, комерційне право та ін.)

і міжгалузеві (кримінологія, прокурорський нагляд, органі­зація правосуддя);

3) спеціальні прикладні (криміналістика, судова медицина, су­дова психологія, судова бухгалтерія та ін.). Прикладні науки є комплексними. Для вирішення правових питань вони викорис­товують положення і висновки як юридичних, так і неюридичних наук (фізики, хімії, загальної теорії статистики, медицини та ін.);

4) науки, що вивчають публічне і приватне міжнародне право, конституційне право інших країн та ін.